Aller au contenu principal

Страта Людовика XVI


Страта Людовика XVI


Страта Людовика XVI на гільйотині — одна з центральних подій Французької революції, яка відбулася 21 січня 1793 року о 10:22 на площі Революції (колишній площі Людовика XV, перейменованій в 1795 році на площу Згоди) у Парижі. Страта була здійснена Шарлем Анрі Сансоном, тодішнім верховним катом Першої Французької республіки, який раніше був королівським катом при Людовику.

Смерть Людовика, яку часто розглядають як поворотний момент як у французькій, так і в європейській історії, викликала різну реакцію в усьому світі. Для деяких його смерть від рук колишніх підданих символізувала довгоочікуваний кінець безперервного тисячолітнього періоду абсолютної монархії у Франції і справжній початок демократії всередині країни, хоча Людовик не став останнім королем Франції. Інші (навіть ті, хто підтримував основні політичні реформи) засудили страту як акт безглуздого кровопролиття і побачили в ньому знак того, що Франція занурилася в стан жорстокого аморального хаосу.

Смерть Людовика додала сміливості революціонерам у Франції, які продовжували радикально змінювати політичну і соціальну структуру країни протягом наступних кількох років. Через дев'ять місяців після смерті Людовика, його дружина Марія-Антуанетта, колишня королева Франції, зустріла свою смерть на гільйотині на тому ж місці в Парижі.

Передісторія

Після подій 10 серпня 1792 року, коли члени Паризької комуни і федерати штурмом захопили палац Тюїльрі, Людовика XVI помістили до Тампля разом з іншими членами королівської сім'ї. 21 вересня 1792 року він позбувся титулу короля Франції після скасування монархії і був звинувачений у державній зраді. Після судового розгляду та голосування в декілька етапів, які тривали з 15 січня 1793 року по 20 січня 1793 року, Національний конвент майже одноголосно визнав короля винним у державній зраді; хоча ніхто не проголосував за «невинний», кілька депутатів утрималися. У результаті король був засуджений до смерті простою більшістю голосів.

Напередодні страти. Вечір 20 січня

Проголосувавши за те, щоб засудити колишнього короля до смертної кари, Конвент направив до Тампля делегацію для оголошення вироку Людовику. Останній звернувся з низкою прохань, серед яких, 3-денна відстрочка виконання вироку та останнє побачення з членами його сім'ї. Делегати відмовилися перенести дату страти.

Останню вечерю засудженому подали близько сьомої вечора. Після першої зустрічі близько 8 годин вечора зі своїм сповідником, ірландським священиком, що не присягнув Генрі Ессексом Еджвортом, відомим також як абат де Фірмон, Людовик XVI зустрівся зі своєю сім'єю. Марія-Антуанетта у супроводі дочки Марії Терези, дофіна Людовика-Шарля і сестри поваленого короля Єлизавети. Близько 11 години вечора королівська сім'я пішла, і Людовик XVI знову зустрівся зі своїм сповідником. Він ліг спати приблизно в половині першого ночі.

День страти. 21 січня

Останні години Людовика XVI в Тамплі

Людовик XVI прокинувся о 5-й годині ранку. Одягнувшись з допомогою свого камердинера Жана-Батіста Клері, він пішов на зустріч з абатом де Фірмоном, щоб висповідатися. Він почув свою останню службу Божу, яку служив Клер, і прийняв віатікум — останнє причастя. Реквізити для меси були надані особливим розпорядженням влади. За порадою де Фірмона Людовик не став прощатися з сім'єю.

О 7-й годині він поділився своїм останнім бажанням зі священиком. Він передав Клері королівську печатку, яку той мав вручити дофіну, і обручку для королеви. Коронаційну каблучку залишив у себе на пальці. Отримавши останнє благословення священика, він вирушив на зустріч з Антуаном Жозефом Сантером, командувачем гвардією. У другому дворі замість звичайного возу його чекала зелена карета мера Парижа Ніколаса Шамбона. Він сів у неї зі священиком, а навпроти них сіли двоє ополченців. Карета виїхала з Тампля близько 9-ї години.

Подорож з Тампля на площу Революції

Вранці 21 січня було холодно, близько 3 °C. Столицю огорнув густий туман.

Більше години карета, якій передували барабанщики, які намагалися заглушити будь-які слова підтримки короля, в супроводі кавалерійського загону з оголеними шаблями їхала через Париж за маршрутом, уздовж якого стояли 80 тис. чоловік зі зброєю (солдати Національної гвардії і санкюлоти). У кожному стратегічному пункті знаходилося 5 гармат. Такі заходи були прийняті, в тому числі, і через вбивство в ніч з 20 на 21 січня Луї Мішеля Лепелет'є Сен-Фаржо, депутата Конвенту, який проголосував за смерть колишнього короля. Парижани у великій кількості зібрались як на шляху так і на місці страти.

В районі Бонн-Нувель, по сусідству з сучасною вулицею Клері барон де Бац, прихильник королівської сім'ї, який фінансував втечу до Варенна, планував зібрати 300 роялістів, які повинні були допомогти королю втекти. Людовик мав сховатися в будинку на вулиці Клер, що належить графу Марсану. Барон кинувся вперед, волаючи: «Ідіть за мною, мої друзі, дозвольте нам врятувати короля!». Але його спільників викрили, і лише деякі змогли приєднатися до нього. Троє з них були вбиті, але де Бацу вдалося втекти.

Приблизно о 10:15 карета прибула на площу Революції і попрямувала до місця, де був зведений ешафот, оточеним людьми з рушницями і барабанами, а також натовпом з піками і багнетами.

Кара

Спочатку Людовик XVI відмовився дозволити Сансону і його помічникам зв'язати йому руки, але потім змирився, коли Сансон запропонував використовувати замість мотузки свій носовичок. Підручні ката підстригли йому волосся, зняли воріт сорочки і разом із священиком пішли за ним на ешафот. Там Людовик заявив натовпу про свою невинність і висловив занепокоєння за майбутнє Франції. Він спробував вимовити довгу промову, але Сантер віддав наказ почати барабанний дріб, і через шум останні слова короля було важко зрозуміти.

Кати прикріпили його ременями до лави гільйотини (фр. bascule), помістивши його шию в затискач пристрою (фр. lunette), щоб утримувати її на місці, і лезо швидко відрізало голову. Згідно звіту одного свідка, лезо не перерізало йому шию, а замість цього прорізала йому потилицю і щелепу. Згідно з іншим повідомленням, знадобилося дві спроби, щоб відокремити йому голову від шиї (через те, що король був товстим), і він кричав від болю, перш ніж з другої спроби його успішно обезголовили.

Помічник Сансона Грос витягнув відрубану голову короля з кошика, в яку вона впала, і показав її радісному натовпу. За деякими відомостями, юрба кинулася до ешафоту з хустками, щоб занурити їх у кров і взяти собі на пам'ять. Лунали вигуки «Хай живе нація! Хай живе республіка! Хай живе свобода!» (фр. Vive la Nation! Vive la République! Vive la liberté!), артилерійський салют, а деякі почали танцювати фарандолу. Жак Ру, комісар Паризької комуни, склав протокол кари.

Свідоцтво про смерть Людовіка XVI

Свідоцтво про смерть Людовика XVI було складено 18 березня 1793 року. Оригінал зник, коли паризькі архіви були знищені в 1871 році, але його скопіювали архівісти:

Свідчення очевидців

Генрі Ессекс Еджворт

Еджворт, ірландський духівник Луї, писав у своїх мемуарах:

Повідомлення в пресі

У числі від 13 лютого Thermomètre du jour («Щоденний термометр»), помірної республіканської газети, описувалося, як король кричав: «Я пропав!» з посиланням на ката Шарля-Анрі Сансона.

Шарль Анрі Сансон

Шарль Анрі Сансон відповів на цю історію, запропонувавши свою версію подій в листі від 20 лютого 1793 року. У ньому Сансон пише:

  У своєму листі, опублікованому в Thermomètre в четвер, 21 лютого 1793 року, Сансон підкреслює, що король «переніс усе це з холоднокровністю і твердістю, які всіх нас здивували. Я як і раніше переконаний, що цю твердість він черпав з принципів релігії, якими він перейнявся і в яких був переконаний, як ніхто інший».

Анрі Сансон

У своїх causerie (невеликих фейлетонах) Александр Дюма посилається на зустріч приблизно в 1830 році з Анрі Сансоном, старшим сином Шарля-Анрі Сансона, який також був присутній на страті.

  Анрі Сансон був призначений катом Парижа з квітня 1793 року, а пізніше стратив Марію-Антуанетту.

Лебуше

У розмові з Віктором Гюго в 1840 році людина на ім'я Лебуше, що прибула до Париж із Буржа в грудні 1792 року та була присутня при страти Людовика XVI, згадувала:  

Жак де Моле

Популярна, але апокрифічна легенда свідчить, що як тільки ніж гільйотини впав, невідомий масон скочив на ешафот, занурив руку в кров, бризнув її краплями на корону і крикнув: «Jacques de Molay, tu es vengé!» (зазвичай перекладається як «Жак де Моле, ти відомщений!»). Де Моле (помер у 1314 році), останній великий магістр тамплієрів, як повідомляється, прокляв предка Людовика Філіппа Вродливого після того, як той засудив його до спалення на вогнищі на підставі неправдивих зізнань. Історія отримала широке поширення, і ця фраза використовується до цих пір, щоб вказати на перемогу розуму і логіки над «релігійними забобонами».

Похорон на кладовищі Мадлен

Тіло Людовика XVI було негайно перевезено до старої церкви Сен-Мадлен (знесеної в 1799 році), оскільки чинне законодавство забороняло поховання його останків поруч з останками його батька, дофіна Людовика Фердинанда, в Сансі. Два священика, що присягнули Революції, провели в церкві коротку поминальну службу. Один з них, Дамуро, писав:

21 січня 1815 року останки Людовіка XVI і його дружини були перепоховані в базиліці абатства Сен-Дені, де в 1816 році його брат, король Людовик XVIII, встановив надгробний пам'ятник роботи Едма Голля.

В наші дні

Місце, де були поховані Людовик XVI, а пізніше (16 жовтня 1793 року) Марія-Антуанетта, на цвинтарі Святої Марії Магдалини, сьогодні розташоване у «Сквері Людовика XVI», в якому знаходиться класична Каплиця покаяння, побудована в 1826 році під час правління молодшого брата Людовика Карла X. Вівтар підноситься над тим місцем, де спочатку були поховані останки королівської пари. Каплиця дивом уникла руйнування з політико-ідеологічних причин під час люто антиклерикального періоду на початку XX століття.

Щороку 21 січня в пам'ять про смерть короля Людовика XVI проводяться католицькі меси.

Щорічно проводяться також «Клуб голови теляти» — республіканські бенкети, присвячені страті Людовика XVI у формі дегустації голови теляти. Вже починаючи з 1794 року республіканські бенкети відзначали завершення божественного права монархії, при цьому використовувалася свиняча голова, що натякало на «короля свиней» — образ, в якому Людовик XVI часто з'являвся в революційних карикатурах. Після 1847 року, натхненні англійським звичаєм, республіканці замінили страву зі свинини на голову теляти. Заборона такого бенкету стала спусковим гачком для революції 1848 року у Франції.

Примітки

Література

  • Vincent, Bernard. Louis XVI. — Paris : Gallimard, 2006. — 352 с. — ISBN 978-2-07-030749-4.
  • Lafue, Pierre. Louis XVI. L'échec de la révolution royale. — Hachette, 1941.
  • Bertière, Simone. Marie-Antoinette l'insoumise. — Paris : Fallois, 2002.
  • Thoraval, Anne. Promenades sur les lieux de l'histoire : d'Henri IV à mai 68, les rues de Paris racontent l'histoire de France. — Parigramme, 2004. — 205 с. — ISBN 978-2-84096-323-3.
  • Krief, Philippe. Paris Rive Droite. — Paris : Massin, 2004. — 213 с. — ISBN 2-7072-0488-9.
  • Petitfils, Jean-Christian. Louis XVI. — Paris : Perrin, 2005.
  • Clarke, Stephen. The French Revolution & what went wrong. — Century, 2018. — ISBN 9781780895512.
  • Le Nabour, Éric. Louis XVI : le pouvoir et la fatalité. — Paris : JC Lattès, 1988.
  • Jal, Auguste. Dictionnaire critique de biographie et d'histoire. — Paris : Henri Plon, 1867.
  • DuQuette, Lon Milo. The Key to Solomon's Key: Secrets of Magic and Masonry. — CCC Publishing, 2006. — P. 47–48. — ISBN 978-1-888729-14-6.
  • Monnier, Raymonde. Un bourgeois sans-culotte : le général Santerre. — Sorbonne, 1989. — 148 с. — ISBN 978-2-85944-179-1.

Text submitted to CC-BY-SA license. Source: Страта Людовика XVI by Wikipedia (Historical)


Langue des articles



Quelques articles à proximité

Non trouvé